Welcome to issue 1 of the Holodomor.org.uk Newsletter. In this month's issue
Editorial- Give us this Day
1) A Marshall Plan for Ukraine
2) Poltava- Holodomor Children's Art
3) Ukrainian language article on Britain and the Holodomor published in 2000, Kyiv (Ukrainian)
4) Interview with Steve Komarnyckyj published in Vsesvit (Ukrainian)
5) Aegis Trust Statement on the Holodomor
Editorial- Give us this Day
Anyone who drives through the Ukrainian countryside in Summer is struck by the fertility of the soil. The endless fields roll past respiring gently like a sea and the Holodomor, or hunger plague, the genocidal famine that affected Ukraine in 1932- 1933 seems as insubstantial as the clouds overhead.
The facts are simple. Stalin had written to his henchman Lazar Kaganovich on 11th August 1932 that there were difficulties collecting bread in Ukraine and that the Ukrainian Party was becoming a “caricature of a Parliament”. He claimed that nationalist spies working for Poland must be behind a plot to sabotage grain requisitioning. Then he introduced a number of measures which included sealing Ukraine’s borders, and the borders of the Ukrainian areas of the Russian Federation while removing everything edible from the rural population and using armed units to surround villages and stop starving peasants fleeing. These measures which were introduced under the ”Directive Of The Communist Party And The Soviet Government Prohibiting The Departure Of Starving Peasants From Ukraine And The Kuban'” only applied to the ethnically Ukrainian territories of the Soviet Union. The result was mass starvation which was intended to ensure, according to a key architect of the Holodomor, Vsevolod Balyckyj that the “ethnographic material [of Ukraine] would be changed”. The Italian diplomat who quoted these words, writing from Kharkhiv on 31st May1933 estimated that 10 to 15 million people had died and that what Stalin saw as “the Ukrainian problem” would be liquidated in a few months and that Ukraine would become “a Russian Country”.
Despite the best efforts of the Ukrainian Community in the United Kingdom and the Association of Ukrainians in Great Britain the Holodomor has not been recognised as an act of genocide by the United Kingdom. However, thanks to the efforts of the AUGB local Councils in Rochdale and Keighley have recognised the Holodomor as a genocide. We should also note that the government has now promised to cooperate with Ukraine to raise awareness of the Holodomor and that the United Kingdom's most significant anti genocide organisation the Aegis Trust has recognised the Holodomor as a genocide. Let us all work together to ensure that the victims of the Holodomor genocide are not forgotten and that the United Kingdom formally recognises this event as an act of genocide. Please contact me if you can help the campaign for Holodomor recognition by lobbying your Local Councillor, MP or MEP
1 A Marshall Plan for Ukraine
Please look at the EU consultation on Ukraine, which has been sent to me by Jeff Mowatt of People Centred Economic Development, the organisation which sponsors Holodomor.org.uk
The proposal is for the development of a Marshall Plan for Ukraine which would help with the economic and social regeneration of the Country.
http://www.european-citizens-consultations.eu/uk/proposal/2012
2 Poltava- Holodomor Children's Art
The Panas Myrnyj Library in Poltava staged an exhibition of Children's art dedicated to the Holodomor in 2007- I have attached two leaflets which show some of the striking images produced by the children.
3 Ukrainian language article on Britain and the Holodomor published in 2000, Kyiv
http://www.2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F59371
Танцюючи зі Сталіним: Британія й Голодомор
В Україні в серпні щороку кожен має бути вражений родючістю українських земель. Жито розливається золотими хвилями, насипано маками немовбито краплями червленої крові. В деяких занедбаних місцях буряки проростають зеленим блискавками і марширують батальйони овочів. Переважні враження такі, що цей край — земля природного багатства й родючості. І вам здається що Голодомор, із яким Сталін знущався над українським народом у 1932- 1933 роках, був химерною примарою…
Але Голодомор був, і він забирав життя міліонів невинних людей. Тепер ми маємо доступ до архівних джерел, із яких можна розуміти справжні причини голоду в Україні. В серпні 1932 Сталін написав досить неприємного листа до Л. Кагановича:
Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот — долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужество пойти в нужный момент против течения, — не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь — не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Сталін організував голод як зброю проти незалежного розвитку Українського народу з наміром закріпити радянську владу в Україні. Українські правозахисникі написали звернення у зв'язку зі тим, що деякі «персони» в Росії заперечують правду про Голодомор. У їхньому зверненні змальовано страшну картину української специфіки Голодомору. Лише в Україні та на Кубані, де на 2/3 у 1932 р. масово запроваджувалися «чорні дошки» − огороджені військовими села внаслідок жахливої чуми, масової смертності серед голодуючих селян. Уся територія УСРР була оточена заградзагонами, щоб заблокувати виїзд голодуючих «за хлібом» у сусідні райони Білорусі й Росії (директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22.01.1933 р.). Таких заходів більше ніде і ніколи в СРСР не застосовували. В Постанові ЦК Компартії та РНК СРСР від 14.12.1932 р. «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Кубані пов’язувалися безпосередньо з «неправильно проведеною» політикою українізації.
1948 конвенція визначає геноцид „як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме…умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її”. Беручи до уваги “умисне створення” голоду в Україні, ми маємо сказати правду без будь-яких дебатів, суперечностей і дискусій. Голодомор був одним із найстрашніших геноцидів у історії людства.
На жаль, сучасний Британський уряд не має бажання визнавати Голодомор як геноцид. Їхне дослідження щодо цього питання, яке я отримав від Міністерства закордонних справ у Березні 2008 р., вразило мене глибоким цінизмом їхних високоподавців. У Жовтні 2006 року Посол Британії в Україні написав до Лондона з проханням про допомогу в розвитоку консолідованого підходу до питання Голодомору, та з пропозіцією щодо проведення досліджень із боку їхніх фахівців як перший крок до оформлення чіткого ставлення до 75 роковин Голодомору. Держслужбовці не вислали мені повної версії цього листа, цитуючи англійський закон про доступ до інформації, відповідно до якого вони мають право засекречувати інформацію у зв'язку з можливим погіршенням стосунків із іншими державами. Мені написали те, що подання повного змісту листа може зіпсувати стосунку з Україною.
Я не можу спекулювати на темі цих «недосказаних» слів, але ж, аналізуючи дослідження урядових експертів, можу сказати, що вони дуже обережно збирали матеріали, але таки не звернули уваги на ключові факті. Їхня головна мета полягає в тому, що Англія не хоче визнавати Голодомор як геноцид, але вони не провели серйозного дослідження та не аналізували штучно створеного голоду у світлі вищезазначеної конвенції. На жаль, вони написали кілька образливих слів про українців, наприклад, те, що українці в діаспорі користувалися Голодомором як “доказом смертоносного та антиукраїнського характеру радянської влади”. Читаючи ці слова, маємо пам'ятати те, що українці в діаспорі спробували робити щось для невинних вмираючих людей та спробували порушувати питання про Голодомор із метою запобігання цій страшній події, щоб такий геноцид більше ніколи ніде не повторився у світі.
Малюючи російске ставлення до історії, дослідники повторюють без будь-якого підтвердження, що українці не прийняли „незручних розділів” їхньої історії, тобто “масштабність колаборації” в часи Другої світової війни. Насправді головна незручність для українців — смерть 8 мільйонів наших співвітчизників; щодо колаборації, то немає жодних підстав для цих наклепів. Англійський історик Норман Дейвіс написав, що Україна зазнала найбільші демографічні втрати під час Другої світової війни, але ж через ксенофобію “багато американців та англійців мають ілюзію, що більшість українців боролася в лавах Ваффен СС… чисельність нідерландців, рекрутована Ваффеном СС, була втричі більшою від чисельності українців, рекрутованих ними” (New York Review of Books June 9, 1994, p. 23).
Щодо Голодомору, ці анонімні дослідники повторили старі думки таких науковців, як Віткрофт та Гетті про колективізацію, ті дослідники не могли пояснити причини людських втрат в Україні 1932-1933 рр. Я не буду коментувати далі роботу цих осіб, для мене особисто вистачить їхньої відмови від аналізу Голодомору у світлі конвенції.
Урядові дослідники прийняли те, що голод був планом Сталіна, але ж вони не звернули уваги на вже цитовані докази «української специфіки» Голодомору.
Для мене як для англійця таке негативне ставлення до Українців з боку англійського уряду стало абсолютно неприйнятим, через свою відмову визнати Голодомор, вони стали помічниками самого Сталіна. Танцюючи зі Сталіним на могилах мордуваних людей, вони забули їхні обовязки перед людським родом. Голодомор був злочинсьтвом проти кожного з нас. Ми маємо памятати правду разом. Немає іншого шляху до кращого світу…
Стефан Комарницький
(Великобританія)
4 Interview with Steve Komarnyckyj published in Vsesvit- I urge anyone interested in Ukrainian culture to support this magazine
http://www.vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=496&Itemid=41
Стівен Комарницький: “Україна — це і є Європа”
Розмова з британським перекладачем і науковцем С. Комарницьким
Проблема інтеґрації України в європейський соціогуманітарний простір постає сьогодні однією з нагальних. На жаль, проблема української інтеґрації не обмежується лише постановами, законами і резолюціями на зовнішньому правовому полі. Насамперед мусить бути чітке внутрішнє усвідомлення Україною потреби в європейській співдружності, врешті, має бути сформована філософія співіснування України в Європі. Лише за цієї умови входження нової країни до ЄС може бути позитивним кроком у формуванні стабільної геополітичної системи. Все визначає свідомість, і на рівні індивідуальному, і на рівні державному. Але чи готова країна сьогодні до входження в Європу після столітньої імперської заборони на власну самоідентифікацію в історичному просторі? Чи готова Європа прийняти о себе нового суб’єкта, зрозумівши, що входження України не виняток, а історична потреба, позаяк до ХІХ сторіччя українські землі апріорно були частиною європейського духовного материка.
На ці запитання ми спробуємо знайти відповіді в нашій розмові зі Стівеном Комарницьким для вже традиційної рубрики “Літературні діалоги”. С. Комарницький — британський українець, урядовець (народився 1963 року, наразі мешкає в Йоркширі), на Туманному Альбіоні прагне виконати функцію “просвітника” в українському питанні, позаяк залучений до кількох урядових програм гуманітарного спрямування щодо визнання Голодомору в Україні геноцидом тощо. Він повністю переклав “Сонячні кларнети” Павла Тичини, прагнучи в такий спосіб долучити українське надбання до світового. Врешті, так воно б і мало бути, якби впродовж десятиліть українську культуру не знищували в лещатах ідеологічної пропаганди. На жаль, доводиться констатувати, що навіть освічена європейська людина майже нічого не знає про найвищі зразки української літератури, які по праву мали б бути залучені під час укладання європейського літературного канону. Також пан Стівен — активний борець за відновлення історичної справедливості щодо усвідомлення трагедії Голодомору в Україні 1932—33 рр. як масового цілеспрямованого знищення нації, тобто як геноциду, на чому він неодноразово наголошує у своїх публічних виступах у Великобританії.
— Стівене, чи можна сказати, що соціальний, політичний, гуманітарний образ України змінився в її європейському сприйнятті після Помаранчевої революції, зокрема у Великобританії?
— Помаранчева революція справила потужне враження на Великобританію — люди були вражені образом Майдану, великої національної сили, яка вийшла, щоб захистити своє право вибору. Сьогодні сприйняття України таке, що це вже демократична держава, що водночас потерпає від нестабільності й корупції. Я вірю, що ті зміни, які сьогодні мають місце в Україні, на краще.
————
© Дмитро Дроздовський, 2008.
— Чи цікава Україна для британців сьогодні?
— Більшість британців, правду кажучи, мають досить мало інформації про Україну — звичайно, це не означає, що Україна не цікава для британців, але лише те, що британська культура змоделювала й закріпила на рівні уявної історії образ України як провінції Росії. Британці не знають української літератури, її просто не представлено в нас, а це може викликати хибне сприйняття самої культури. Ті ж митці, яких знають у світі — скажімо, це Малевич, Гоголь, Стравінський — зараховують, не знаючи України, до російських митців. Україну сприймають не як географічний соціокультурний простір, а лише як глуху провінцію. Цей образ і досі живий. Але таке сприйняття має змінитися, коли Україна набере сил.
— Стівене, чому ви вирішили перекладати одного з найвидатніших поетів ХХ століття Павла Тичину? Зокрема саме його першу збірку “Сонячні кларнети”, яку всі літературознавці одностайно вважають найпотужнішою? Чи було важко дати раду?
— Коли я вперше прочитав Тичину, то відчув, що його вірші — цілі композиції, маленькі симфонії, що розгортають свою приховану сутність, імпліцитні змісти в тебе перед очима в момент читання. В добірці віршів природа постає експлікованою через образи музики і святості, чистоти; відповідно, автор постає композитором, інструментом і музикантом. Дисонанси поезії народжуються з величезної трагедії й болю, трагічного досвіду української громадянської війни, існування зла, яке співіснує з нашою здатністю сприймати добро. Останній вірш збірки “Сонячні кларнети” — це і відродження Української республіки, і опроявлені внутрішні дисонанси, які ще призведуть до руйнування, інвазії й катастрофи.
Поезію неможливо перекласти конвенційно, у звичний спосіб — Тичина у своїй творчості використовує всі питомі внутрішні ресурси української мови, від порядку слів до особливостей ритмомелодики й римування. Те, що видається зрозумілим і природним українською, скажімо, назви віршів із запереченням (“Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”), вкрай незрозумілі в буквальному перекладі англійською мовою для європейського читача. Таким чином, можна сказати, що існують свої проблеми, пов’язані з “неперекладністю” генія Тичини.
— Перекладаючи Тичину, чи вдалося вам зрозуміти його ментальність, модус сприйняття світу, його філософську систему поглядів на світ? На вашу думку, яким може бути код до прочитання Тичини в Європі?
— Я думаю, що Тичина сприймав світ як музику, яку він залучав до визначення ладу у Всесвіті, до розуміння прихованих зв’язків. Ключ до розуміння світу наявний уже в “Сонячних кларнетах”, у яких Тичина дає нам відчути, що музика є провідним принципом у сприйнятті реальності.
— А чи важко, на вашу думку, британцеві зрозуміти імпліцитні контексти і концепти в поезії Тичини?
— Існує величезна прірва між Україною та Великобританією на полі культури, і такий стан іще буде існувати впродовж кількох років. Але я все одно вірю, що ті версії перекладу, що я створив — добірка моїх перекладів із Тичини побачить світ у Зальцбурзі в 2009 році, — буде немарною спробою долучити українську літературу до Європи. Ця порожнеча, що існує на кількох рівнях, зокрема й у різному сприйнятті європейської історії ХХ століття, створює певні перешкоди для розуміння контексту, з якого народилися твори Тичини. Але його невимовна зачудованість світом, революція і хаос, коли читаєш добірку Тичини, як цілісна художньо-естетична система промовляє до всього людства, не залишаючи до себе байдужим.
— Наразі мене цікавить ось яке питання: ви як британець, належний до європейської літератури і європейської культурної традиції, чи погоджуєтеся з тим, що коріння поезії Павла Тичини в європейській філософії, системі загальноєвропейської традиції? Чи можна поезію Тичини зарахувати, інтегрувати до канону європейської літератури?
— Поезія Павла Тичини — невід’ємна складова в системі європейської літератури, і поети, які не знають про його творчість — Еліот у “Порожній землі” і Г’югс [Hughes] у “Вороні” — наче відлунюють цією поезією. Насправді “очуднення”, дистанціювання англійських та європейських авторів від Тичини — вияв такого собі, знаєте, безсилля культури, після читання поезії раннього Тичини вже неможливо дивитися на світ і на можливості мови так, як до цього.
— Стівене, чи згідні ви з тезою, що українська інтеграція в Європу має розпочатися з інтеґрації на рівні культури й ментальності, розуміння того, що українська культура і її спадок — це частина європейського культурного спадку?
— Я повністю з вами згідний. Україна завжди була частиною Європи, але жахлива невидима стіна, встановлена колись через весь Європейський континент, означає лише те, що українську культуру було відмежовано від європейської маґістралі культури на десятиліття. Європа мусить усвідомити, що Україна — це і є Європа.
— А чи маєте ви намір видати переклади збірки Тичини у Великобританії?
— Вибрані переклади, над якими я працюю, будуть видані в Зальцбурзі, але вони будуть доступні в Європі. Літературні поетичні кола в Зальцбурзькому університеті були вражені моїми перекладами — власне, вперше за всю історію видавець англійської, а не видавець перекладної літератури, взявся за видання томика української поезії в англійському перекладі.
— Що б ви могли сказати про сучасну українську літературу, наскільки її представлено на Туманному Альбіоні? Чи можна в британським книгарнях натрапити на українську літературу сьогодні?
— Мені надзвичайно подобається проза Юрія Андруховича, я його палкий шанувальник. Треба зазначити, що у Великобританії українська література, крім хіба що української літератури, репрезентованої російською мовою (Андрій Курков), майже не представлена в нас. Мені через це дуже прикро, адже українська література дуже багата, а британські читачі просто втрачають шанс насолодитися цими динамічними творами, які з’являються також у Європі.
— Наскільки я знаю, ви були залучені до кампанії з визнання британським урядом Голодомору в Україні актом геноциду. Що має бути зроблено для того, щоб Європа зрозуміла, що Голодомор насправді був саме спрямованим геноцидом?
— Британський уряд, я боюся, просто не хоче визнавати Голодомору в Україні геноцидом, вказуючи на те, що це неможливо зробити через незгоду деяких науковців. Це кумедна й цинічна позиція, але чи маємо ми чекати на есей професора про масові вбивства в Дарфурі на заході Судану, щоб назвати цей факт геноцидом? Ми знаємо, що Великобританія боїться реакції Росії, адже ця країна може сплутати всі карти — як відомо, показники смертності в Україні були набагато вищі, ніж у Росії в 1932-33 роках, й тепер ми знає, що мав на увазі Балицький, кажучи, що “етнографічний матеріал в Україні буде змінено”.
Хочу зазначити для українського читача, що ми провели марш у листопаді 2007 року, до якого долучилися Джон Ґроган і український посол; про це, до речі, повідомляли на ICTV. Ми також плануємо організувати серію концертів під назвою “Рок проти Геноциду” — перший із них уже відбувся 13 квітня в Брікстоні і був організований за допомогою моїх друзів, Степана Пасічника, Естер Енджел і Філа Ґідінгза — ми збираємо кошти для Дарфура й також просимо британську владу змінити свій жорсткий і жахливий погляд на цю проблему. Читачі можуть відвідати наш сайт: www.holodomor.org.uk, створений за сприяння Джефа Мовета з організації Економічного розвитку на користь людей (People Centred Economic Development), зробив можливим подання нашої петиціїё клопотання на сайт прем’єр-міністра Великобританії, а також і парламенту Шотландії.
І нас уже ніщо не зупинить у нашій меті.
— Стівене, все ж таки, чи бачите ви готовність у британському суспільстві зрозуміти і визнати, що Голодомор в Україні був чітко визначений планом Кремля?
— Я маю певність, що Великобританії варто зрозуміти, що Україна існує як незалежна сила, що є осередком миру й безпеки в Європі — вони підтримують програму, відповідно до якої кілька надпотужних країн контролюють увесь світ, але Україна — це прекрасне місце для того, щоб змінити таке уявлення в найближчі десятиліття.
— Великий вчений, дослідник українського Голодомору професор Джеймс Мейс сказав: “Українське суспільство є постгеноцидним”. Чи погоджуєтеся ви з такою тезою професора Мейса?
— Так, звичайно. Україна, здається, не певна у своїй потужній силі, також існує брак того, що можна було б назвати національною гідністю — часто ми не замислюємося над тим, скільки людей стали жертвами історії терору. Я думаю, що Україні потрібна програма з “десовєтизації”.
— На вашу думку, якими мають бути головні кроки в налагодженні інтеґрації, комунікації й кооперації між Україною та Європою в найближчі роки?
— Найважливіший крок для Європи — визнати Україну стратегічним партнером і потужною силою культури — наразі ж для Європи Україна залишається мало дослідженим, можна сказати, пустинним простором. Україна має змінити цей зовнішній меседж шляхом промоції власної культури, показуючи, що статус і роль України у світі не може бути проігнорована.
Розмову вів Дмитро Дроздовський
Подаємо до уваги читачів нашого журналу кілька перекладів англійською мовою зі збірки “Сонячні кларнети” (1918 р.) Павла Тичини:
The Clouds Uncoil
The light is blue and unreachable,
Where slow tides of cloud uncoil,
The day is perfect, yet
Dear friend, I regret
My weak heart that seems to echo
The swan’s harsh call.
As wind stampedes across the Steppe
The poplar’s distorted shape
Is a harp
Playing formless music,
While from the depths of my sorrow
The lily’s beauty creeps
And light echoes off the lake
Through dispersed kingdoms of smoke.
Now history weighs less
Than my yearning, my loss,
My wish to be immortal and know
Always, what water knows, the lake.
Its flexing laughter lines
Lazily chime through stones,
And a brief knee high rainbow
In the drizzle’s silver glow.
I feel the poised flight of my soul.
Almost lifting me free. A sail. A sail.
The Grass Whispers
The forest whispers
While I listen
A chance chorus
Accompanying the mime
Of clouds, whose choreography
Captures the shape of time.
With delight, I watch them
Until a distant bell
Introduces a new theme,
A perfunctory scale,
That draws in the random
But structured shadow and light
To a brief happiness
In me, a swallow’s flight.
I stride across the Steppe
Aware only of this,
That love will keep
Her whispered promise,
The sound of the grass
Petering out at the edges
Of the field, dusk.
The shadows of trees
Flex on the river,
At the edge of the sky
And gold skewers water,
A fantastic
And living fire.
True music.
Do Not Look Sweetly
In the evening, apple tree,
Stare at me sweetly,
When your eyes blossom
And spring has come.
In the morning, apple tree,
Caress me softly
When you hands blossom
And spring has come.
Clouds romp in the sunset
And drop tears of regret,
Mother and father cry,
Finding my bed empty.
I would call out to them
No, I will not come home,
From the orchard at dusk,
Where blossoms caress.
|
* * *
Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить...
О милий друже, — знов недуже —
О милий брате, — розіп'яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари...
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть...
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим.
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум...
Сум серце тисне: —- сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
1917
* * *
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика
1913
***
Не дивися так привітно
Яблуневоцвітно
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встала мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці...
Що скажу їм? — все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918 |
5 Aegis Trust Statement on the Holodomor
EMBARGOED to 12.01am Saturday 22 November
Public statement by the Aegis Trust to mark the 75th Anniversary of the Holodomor
Today is the official day of remembrance marking the 75th anniversary of the Holodomor, the Soviet-made famine which caused the deaths of an estimated four to six million Ukrainians in the period 1932-1933. The Aegis Trust joins with the survivors and the people of Ukraine in mourning the men, women and children whose lives were cruelly taken from them.
The Holodomor involved Soviet confiscation of grain and other foodstuffs from most of rural Ukraine, combined with border closures which prevented the starving from fleeing to find food and stopped international aid from reaching them.
In 1933, the lawyer Raphael Lemkin urged the League of Nations to recognize such mass atrocities against a particular group as an international crime. He was ignored. A few years later, the Nazi regime murdered six million Jews, including Lemkin’s own family.
In 1943, Lemkin created a new word to describe such mass killing. He combined the Greek and Latin words, ‘geno’ (race or tribe) and ‘cide’ (killing). He proposed the United Nations Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide, approved in 1948.
According to the Convention:
Genocide means any of the following acts committed with intent to destroy, in whole or in part, a national, ethnical, racial or religious group, as such:
- Killing members of the group;
- Causing serious bodily or mental harm to members of the group;
- Deliberately inflicting on the group conditions of life calculated to bring about its physical destruction in whole or in part;
- Imposing measures intended to prevent births within the group;
- Forcibly transferring children of the group to another group.
The first draft of the Convention included political groups as well as those defined by nationality, ethnicity, race or religion, but following objections from the Soviet Union and several other countries, political groups were left out.
It is argued that motivation for Soviet policy to bring about mass starvation in the Ukraine was the destruction of Ukrainian nationalism. However, whatever the motivation in targeting them, the victims were defined by their Ukrainian ethnic identity. The Soviet regime succeeded in its intention to inflict on the group conditions calculated to bring about massive physical destruction. This falls within the definition of genocide provided by the UN Genocide Convention.
Lemkin himself described the Holodomor as “perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest and broadest experiment in Russification – the destruction of the Ukrainian nation.”
Regrettably, the debate over whether or not the Holodomor constitutes genocide often becomes overlaid with political considerations and continues to distract governments and policy makers around the world from simply honouring the memory of its victims – and from reflecting on the lessons it holds for a world in which genocide continues.
STATEMENT ENDS
|